Тимошенко Іван Ісакович

Тимошенко Іван Ісакович народився І квітня 1923 року в с.Ставки, Фастівського району, Київської області, в родині  хліборобів.

Після закінчення Скригалівської неповної середньої школи вступив до Київської поліграфічної школи, яку закінчив у 1940 році і працював гравером-художником на книжно-журнальній фабриці а перед війною працював на 1-й воєнній картографічній фабриці.

Водночас навчався в Київському аероклубі. Вже були перші стрибки з парашутом. Всі мрії і сподівання перекреслила війна.

8 липня 1941 року добровольцем пішов на фронт. Чайкою минула тоді мама і Ставок до Києва, під бомбардуванням, щоб встигнути побачити і провести мене в далеку дорогу.

Прощаючись зі мною на призивному пункті, замучена і затужена мама, не знала, що стрінеться з сином через 6 років.

Після короткострокової військової підготовки, з серпня 1941 року приймав участь в бойових діях в районі Слов’янська, Доне­цької області в складі 64 стрілецького полка, мужньо захищав нашу Україну від німецько-фашистських загарбників.

В кровопролитних, нерівних боях, з переважаючими силами противника, особливо в технічному відношенні, ми вимушені були від­ступати, і несли великі втрати. Кілька разів довелося виходити з оточення. В неймовірно тяжких умовах, удалося уникнути мені німецького полону, якого ми всі, так боялися. В оборонних боях, затримували, поступово, крок за кроком, просувалися ворога на Схід по території України. До страху якось привикли, діватись було нікуди. Дуже дошкуляла нам піхотинцям холодна дощова осінь, а потім морозна 30-грудусна зима.

У відкритих окопах, сіра солдатська шинель, просто вмер­зала в живі плечі і спину, і тільки через кілька діб  висихала на тілі.

В тому лихолітті 1941 року, від виснаження організму, піхо­тинська лопатка випадала з рук, до того ж, по кілька діб були без сну і їжі.

Не встигали ми окопатися в мерзлому грунті, як німецькі танки і мотопіхота,знову оточували наші бойові порядки. Яв не боровся я, а обмороження і мені не вдалося уникнути в окопах.

Весною і літом 1942 року в тяжких боях на Дону і під Сталінградом – командиром відділення 174 стрілецької дивізії.

В першій половині липня 1942 року 6-а польова армія Паулюса великими силами розпочала наступ вздовж правового берега Дона, і за всяку ціну намагалася вийти на великий закрут ріки.

Кілька разів фашисти намагалися форсувати Дон в нашій поло­сі фронту, але ми стояли насмерть і німецькі фашисти не пройшли.

Ведучи кровопролитні бої, наша дивізія почала готуватися до форсування Дону і захоплення плацдарму на правому березі ріки.

В штабі дивізії мене призначили командиром загону в першо­му човні.

і серпня 1942 року, рано-вранці, очолюваний мною загін успішно форсував Дон. Протягом дня, наша невелика група бійців самовіддано відбивала контратаки фашистів, і ми вистояли.

З настанням сутінок підійшло підкріплення нашого 494 стр. полка, о 24.00 годині ми розпочали штурм м.Коротояк, на Дону.

До світанку місто було повністю звільнене від окупантів.

Наступного дня, німецька піхота, в супроводі більше 20 тан­ків, атакувала наші позиції, спочатку німці йшли на весь ріст. Танки уже “прасували” наші окопи і траншеї, поливали шквальним вогнем з кулеметів і гармат. Під один з них, я кинув в’язку гра­нат, танк спалахнув.

Другий танк, наїхав на мій окоп, крутнувся над ним гусеницями, але розвалити його зовсім не вдалося. Зібравшись з фізичними і моральними силами, я піднявся в окопі і кинув під гусениці танка в’язку гранат і пляшку з вибухонебезпечною рідиною. Танк запалав. Там, на дні окопу, мить самопочуття, пригадати, мабуть неможливо, – холодна темрява та брязкіт гусениць залізної потвори.

7 серпня 1942 року, в блях за розширення та утримання плацдарму на Дону, я був вдруге тяжко поранений.

Після Сталінррадської битви, наша 25 гвардійська стр.диві­зія ім.Чапаєва одна з перших, на початку 1943 року звільняла територію України, форсували Дніпро, розгромили 100 тисячне угрупування німецьких військ в Корсунь-Шевченківській битві.

В жорстоких боях 1943-1944 роках, більше півтора року, звільня­ли всю територію України. Саме в цих боях, в складі військ 2-го та 2-го Українських фронтів, я був нагороджений медаллю “За відвагу/ та орденом Слави ІІІ ступеню.

Потім з своїми бійцями гнав ворога на Захід, звільняючи народи Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини від коричневої чуми. Закінчив свій бойовий шлях за Прагою, 14 травня 1945 року.

Після демобілізації, в 1947 році поступив в Боярський сільськогосподарських технікум, який закінчив в 1949 році і був направлений агрономом в сільгоспвідділ Фастівського райви­конкому, тут же очолював партійну організацію.

1953-1956 рр В агроном колгоспу, звільнений секретар партійної організації колгоспу с.Пилипівка.

Згодом обрали головою колгоспу в селі Червоне. Колгосп ходив у відстаючих. А через три роки господарство стало одне з кращих в районі по всіх показниках. Після закінчення Україн­ської сільськогосподарської академії, в 1958 році я був призначе­ний головним агрономом районного управління сільського господар­ства. На цій відповідальній посаді пропрацював 25 років.

Стабільні, високі врожаї, які збирали в ті часи в районі, були найкращою оцінкою моєї роботи. Культура землеробства зростала з кожним роком в усіх господарствах району. Багато разів район в цілому, окремі колгоспи й радгоспи займали перші призові місця в області та республіці по врожайності цукрових буряків, зернових культур, картоплі та овочів.

Наприклад, в 1968 році в господарствах району було вирощено по 432 центнери цукрових буряків з гектара, а здано на цукровий завод 186 тисяч тонн сировини. Це було нелегко, адже родючих чорноземів на Фастівщині не так вже й багато. За досягнуті успіхи в народному господарстві СРСР я був нагороджений чотирма бронзо­вими медалями. Крім того наш район в цілому, п”ять разів був затверджений учасником ВДНГ в Москві. Жоден район в області не був удостоєний такої честі. Кілька разів мене запропонували в Москву на ВДНГ для обміну досвідом по вирощуванню зернових і технічних культур, там я читав лекції.

Щоб вийти на такі рубежі, крім високої культури землеробства в господарствах району, та глибоких знань по агрономії, потрібно було мати тоді неабияку мужність і силу волі, щоб до кінця відстояти свої принципи і позиції.

В 60-х роках, в період керівництва державою М.С.Хрущова, в директивах ЦК КПРС були дані вказівки про ліквідацію траво­пільної системи землеробства, повсюдне переорювання багаторічних трав. І добре розумів, що цього робити аж ніяк не потрібно, бо тваринництво залишиться без високоякісних білкових кормів і різко впаде його продуктивність. Тож, вагань в мене ніяких не було – багаторічні трави не переорювати. Мені не раз погрожували виклю­ченням з партії і звільненням з роботи. Але я не похитнувся, відстояв своє, глибоко продумане рішення до кінця. В усіх же інших районах і областях, трави були переорані. А через два роки у “верхах” цей шлях було визнано явно хибним. Сільському господарству було завдано великих збитків. На всіх обласних і республіканських рівнях відзначалося, що лише в Фастівському районі є вагомі результати у продуктивності тваринництва та інших галузях виробництва.

Крім того, протягом кількох років приїжджали в наш район закуповувати насіння багаторічних трав з усіх районі області і республіки.

Другий приклад. Весною 1977 року всі райони області повністю пересіяли озимі культури крім Фастівського. Приїжджали з області і республіки найвищі керівники, вчені, сам академік Ремесло наві­дався. Кілька разів були на полях вчені з Білоцерківського інститу­ту, переконували мене, головного агронома управління сільського господарства, що озимі культури загинули, і всі райони уже пере­сіяли поля ярими культурами. Спеціально, щоб вивчитипитання, прибули колишній голова облвиконкому І.П.Лисенко та другий секретар обкому партії А.С.Сущенко, які за участю першого секретаря райко­му партії В.Ф.Кононенка, голови райвиконкому Г.К.Горовенка та начальника районного управління сільського господарства Л.Б.Ходаківського оглянули посіви озимини в господарствах району.

Цього ж дня, в Фастові, була скликана нарада керівників і спеціалістів господарств району. Мені було надано слово: “Озима пшениця на всій площі посіву, – 14 тисяч гектарів – жива і пересіву не підлягає”.

Того ж року урожай озимої пшениці з площі 14 тисяч гектарів одержано по району 38 ц з га, а ячменю – по 24 ц. Прибавка валового збору зерна становила понад 22 тисячі тонн. Намолочено 53 тисячі тонни золотого зерна пшениці.

Стільки хліба, Вам, – шановні люди Фастівщини. Таку радість пережити, мабуть, дано тільки агроному. Понад ЗО тисяч центнерів насіння ячменю залишилось в засіках господарств району. Зекономили пальне, мастило, зарплату, виграли час для проведення інших польових робіт, зберегли техніку.

Господарства нашого району забезпечили всю область сорто­вим насінням озимої пшениці, за яке одержали велику суму грошей.

Я був відзначений на сесії обласної ради і нагороджений Грамотою. Того ж року на підсумковій сесії районної ради голова райвиконкому Г.К.Горовенко відмітив в доповіді, що господарства Фастівського району одержали найвищий урожай зернових в області, і вирішальна роль в цьому належить головному агроному управління сільського господарства І.І.Тимошенку.

Та це було потім. А скільки тривожних, безсонних ночей довелося пережити мені, головному агроному, і. мабуть, щаслива зірка вберегла мене від різних політичних вітрів.

Після виходу на пенсію в 1985 році, 10 років працював агрономом-технологом Кожанського цукрового заводу. Господарства Фастівського району і зона бурякосіяння в цілому, майже щорічно виконували плани виробництва та продажі буряків і мали один з кращих показників в області по врожайності і виходу цукру з гектари.

Для налагодження оптимальної роботи, між бурякосіючими господарствами, цукрозаводами, автотранспортними підприємствами мені доводилося вживати рішучих заходів по належній організації проведення великого і складного комплексу робіт, починаючи з забезпечення якісним насінням, проведення сівби і догляду за рослинами, а також організації дотримання графіку збирання та вивезення сировини на завод.

Буряководи господарства району щорічно одержували високу оплату,за продані буряки, цукром і грішми.

Останні три роки, з 1996 по 1999 рік працював головним агрономом-технологом підприємства ТОВ «Фастіврістцукор”, спільно­го Українсько-німецького підприємства “Укрінтерцукор”, де разом з директором Володимиром Станіславовичем Петренком, в господар­ствах Фастівського, Попільнянського, та деяких інших районів Житомирської області, впроваджували нові, прогресивні технології вирощування цукрових буряків з мінімальними затратами праці, на базі застосування сівалок точного висіву, обприскувачів та інших високопродуктивних машин та пестицидів, які цілком виправдали себе в кожному господарстві. Така важка і дуже затратна ручна праця-проривка рослин цукрових буряків, зовсім не проводилась, бо була не потрібна. А на тих полях, де застосовувались гербіциди, майже виключалась і ручна перевірка рослин. Подібні технології вирощування цукрових буряків впроваджуються в передових країнах Західної Європи і США.

На Фастівщині неодноразово проводилися обласні і респуб­ліканські семінари по вирощуванню цукрових буряків, озимої пшениці, інших культур, виробництву та внесенню добрив, особливо торфогнойових компостів, поліпшенню луків і пасовищ, залуженим поіменних земель злаково-бобовими травами на обширних площах.

Для раціонального і ефективного використання мінеральних добрив та боротьби з шкідниками і хворобами сільськогосподарсь­ких культур в господарствах району працювало щоденно 10-12 літаків сільськогосподарської авіації. На належному рівні проводився догляд за колгоспними лісонасадженнями.

Було що показати людям і в південній зоні району, зокрема в Фастівці, де головою колгоспу тоді був І.Д.Зеленько, і полісь­ких господарствах, на піщаних полях у В.Гуляках, тоді головою колгоспу був А.В.Поканевич.

На рівні були, в основному, й інші господарства, тому і район в цілому виходив на перші місця в області і республіці по рослинництву та інших галузях, хоча в господарствах району було багато недоліків в роботі і невирішених проблем, які ми настирли­во і старанно вирішу», ли.

Отож, часто, до нас в район приїжджали за досвідом з облас­ного управління сільського господарства – головний агроном А.М. Ситник, заступник начальника управління с/г Ю.В.Гольченко, перший заступник міністра с/г України Михайло Васильович Кузьменко та інші спеціалісти.

З великим бажанням і громадським обов”язком, я надавав посильну допомогу своїм шановним землякам колгоспу с.Ставки і Скригалівки. Цих добрих і скромних людей, я завжди любив і пова­жав за їх доброту, щирість і трудолюбство. Допомагав у придбанні високоякісного насіння, врожайних районованих сортів, нових машин; мінеральних добрив. З моєї ініціативи, Ставецький колгосп був затверджений Міністерством сільського господарства УРСР – райнасінвгос пом по вирощуванню насіння багаторічних трав. Завжди приїжджав у господарства, і по можливості позитивно допомагав вирішувати різні питання з спеціалістами і механізаторами на полях і в тракторній бригаді.

І зараз пам”ятають в Ставках і Скригалівці, особливо жінки, які тоді працювали на обробітку цукрових буряків, такий випадок.

В той час, оплата праці в колгоспі була розроблена зовсім недостатньо і не відповідала реальним умовам роботи, і жінки всіх ланок призупинили проривку рослин цукрових буряків на бурякових плантаціях. Протягом трьох днів районному керівництву не вдалося позитивно вирішити це питання. Мої земляки запросили мене. Об”їхавши всі ланки обох сіл Ставків і Скригалівки ми розробили новий варіант оплати на проривці цукрових буряків, який влаштовував і жінок і господарство.

Вранці другого дня, всі жінки обох сіл, організовано вийшли працювати на бурякові плантації. Своєчасно і якісно були проведені й інші роботи по догляду за посівами. В тому році, колгосп одержав високий урожай цукрових буряків та інших культур.

Понад 20 років очолював садово-овочеву бригаду колгоспу, а на схилі літ став пасічником, мій батько-Тимошенко Іван Юхимович.

По врожайності овочевих, бахчевих і плодових культур, бригада щорічно мала один з найвищих показників у районі і області. Ставчани пам”ятають – де ще було стільки смачних і соковитих овочів, кавунів і динь та запашного, духмяного меду, як у Сака Юхимовича?.

Односільчани ж його поважали ще й за принциповість, справедли­вість. Тому» ззадоволенням хотілося приїхати в Ставки і перейняти практичний досвід у свого батька.

Дуже тягнуло в село і до рідної мами Анастасії Ілларіонівни, яку я дуже любив і поважав. За своє життя, вона ні разу не підвищила тон голосу на своїх дітей. Колись вона мені розповідала, що в дитинстві її дуже пощастило, коли її виповнилося сім років, вона виплакала і взула чоботи, яких була одна пара, на всю велику сім”ю, і аж три місяці ходила взимку в школу і навчалася, неабия­кої грамоти, на ті часи. В першу світову війну, до мами, додому приходили дружини солдатів, яким вона читала і писала листи на військові позиції, бо більше писати на два села, практично не було кому. Мама була добра, розумна, справедлива, трудолюбива.

За все це односільчани поважали її і шанували.

В довоєнні і післявоєнні роки, як і всі сільські жінки, вона тяжко працювала в ланці, вручну обробляла цукрові буряки, та виконувала багато інших робіт. Як болісно було дивитися на цей тяжкий труд, на ті натруджені руки, і, так хотілося допомогти людям, полегшити їх ручну працю.

І багато разів, на обласних і республіканських нарадах, особисто, звертався до вищого керівництва, до вчених, з проханням і вимогою прискорити процеси механізації сільськогосподарського виробництва, бо ми, набагато відставали, по цих питаннях, від передових капіталістичних країн. Потрібно було також, негайно, розробити систему оплати праці, в першу чергу для механізаторів, в залежності від вкладеного труда і рівня одержаної урожайності.