ФАСТІВ
Перша літописна згадка про місто Фастів, або Фощево, або Хвостів (Хвастів), припадає на 1390 рік. Літопис описує місто як таке, що вже існує. Згадується про торговельні шляхи, які проходили через Фастів, про ярмарки в місті. Але відомостей про час заснування, на жаль, не подано.
Сьогодні офіційно існує три версії походження назви міста. Перша — за назвою річки Фоса, що тече через Фастів. Друга — за назвою можливого засновника міста Фаста (Фоста), ім’я якого вперше згадується під 912-им (911-им) роком у Радзивіллівському літописі (текст складено в домонгольські часи у Володимиро-Суздальській Русі) як дружинника й посла князя Олега, а вдруге — у договорі 944 року як князя, землевласника-феодала, вельможі князя Ігоря. Згідно з третьою версією, на території Фастова відбулася битва між військами князів і кочівниками. Військовою відзнакою кочівників були хвости. Після битви їх залишилося тут чимало. Звідси й Хвостів.
ФАСТІВ У XVI-XVII СТОЛІТТЯХ
XVI століття в історії України позначилося протистоянням католицької Польщі та українського православ’я.
У Фастові вплив католицької церкви пов’язаний із діяльністю Йосипа Верещинського. Він у 1593 році домігся звільнення міста від сплати податків, спорудив замок, перейменував Фастів у Новий Верещин, заснував парафію, звів костел. У місті почала діяти друкарня. 1598 року після смерті єпископа на його місце став Каспер Казимирський. Він повернув місту попередню назву. Саме на прохання Каспер Казимирського Сигізмунд III 11 квітня 1601 року підписав документ про надання Фастову прав і привілеїв містечка. У 1638 році єзуїти католицького чернечого ордену будують тут монастир.
Слід зазначити, що фастівчани брали участь у великому антифеодальному повстанні 1618 року, яке спалахнуло в центральній частині Київського воєводства.
Незважаючи на численні права та привілеї, культурні перетворення і відродження міста після спустошливих воєн із татарами у Фастові в 1630 році налічувалося 150 осель. Мешканці займалися скотарством, менше хліборобством, ткацтвом, гончарством, обробкою дерева, промислами — рибальством і мисливством.
ФАСТІВ – МІСТО КОЗАЦЬКОЇ СЛАВИ
Історія міста Фастова невіддільно пов’язана з ім’ям легендарного полковника, гетьмана Правобережної України — Семена Палія, який у 1685 році обирає місто своєю резиденцією, споруджує тут мури, підземні ходи, встановлює свої порядки: “Палій розпоряджається у Фастові, всіляко обмежує шляхту, розбійничає зі своїми людьми, змушує Київське біскупство і все воєводство платити йому податок” (1688 рік). Відомо також, що друга дружина Семена Палія, Феодосія, була фастівчанкою.
Кількість мешканців міста за Палія зростає. У 1692 році у Фастові вже було три тисячі дворів.
“Я знайшов цей край пустелею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіяли збіжжям, число мешканців зростало… й церкви Божі я побудував, і прибрав на славу Божу”, — писав Палій в одному з листів до Івана Мазепи.
Російський священик Іван Лук’янов під час мандрів із Москви до Єрусалима, побувавши у Фастові в 1702 році, писав: “Городина хорошая, красовито стоит на горе, острог деревянный круг жилья всего, вал земляной, по виду не крепок добре, да сидельницами крепок… Харчь в Фастове всякая зело дешева, кажется дешевле киевского, а от Фастова пошла дороже вдвое или втрое… А уже злодеи зело храбрость показали и почали на конех винтовать, копья бросать, из луков стрелять и из пистолетов, наш караван и турок кругом облетели… до самого городка скакали, не переставали, и турки только головами качают…”.
Палій захоплює міста та села Правобережжя, запроваджуючи свою політичну та економічну владу: створюються органи козацького самоврядування на чолі з отаманами. Невдовзі козацька держава Палія становила одну третину всієї території Правобережної України.
Гетьман проводить самостійну зовнішню політику: намагається підтримувати стабільні стосунки з королівською владою, не вступати в конфлікт з Іваном Мазепою та московським царем. Ситуація різко змінюється, коли після підписання Карловецького миру 1699 року між Польщею та Туреччиною польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію козаччини. Палій, відмовляючись виконувати наказ, так одповідає посланцям гетьмана Яблоновського, що прибули до Фастова:
“Я оселився у вільній країні, і Речі Посполитій нема ніякого діла до цього краю. Тільки я, справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут”.
У вересні 1700 року Семен Палій виступає проти 4-тисячного загону польської шляхти та німецьких найманців, що оточили Фастів. У цій боротьбі ані цар, ані гетьман не підтримали його. Розуміючи, що допомоги немає звідки чекати, фастівчани зміцнювали мури, заготовляли провізію. Дати відсіч шляхтичам Палію вдалося лише завдяки власній винахідливості.
У 1702-1704 роках на Правобережжі під проводом Семена Палія відбулося козацько-селянське повстання проти Речі Посполитої. Центром знову став Фастів.
Узимку 1702 року у Фастові збирається козацька рада, на яку з’їжджаються правобережні полковники Самусь, Іскра, Абазин та Палій. На раді були присутні як козаки, так і городяни, нижче православне духівництво, православна шляхта. Жодних письмових документів про раду не збереглося, але дослідники вважають, що йшлося про початок і тактику повстання. Саме ж повстання розпочалося весною 1702 року на Поділлі й Брацлавщині. У липні повстанський рух охопив Київщину. У жовтні—грудні козацькі війська захопили Немирів, Бердичів, Бар, Межиріч, а 10 листопада 1702 року — Білу Церкву. Розпочалися селянські виступи на Волині й Галичині. Проти повстанців виступило військо під командуванням Адама Синявського. Більше того, уряд Польщі попросив допомоги в Петра I, і весною 1704 року туди прийшов Іван Мазепа.
Подальша доля фастівського полковника склалася трагічно. 1704 року Семена Палія було підступно заарештовано та відправлено до Москви. Колишнього гетьмана звинуватили у шведофільстві та заслали до Сибіру. І лише напередодні Полтавської битви Петро І повернув Палія із заслання, призначивши його полковником Білоцерківського полку. Помер Семен Палій у січні 1710 року.
ГАЙДАМАЦЬКЕ МІСТО
Після Прутського походу Росії 1711 року Правобережна Україна знову відійшла до Польщі. Укотре відбулася колонізація краю, відновилися щодо православ’я. У Фастів, який на початку століття був власністю єпископа Півницького, повертаються єзуїти та шляхта. На Фастівщині з’явилися володіння Браницьких, Хаєцьких.
Перший гайдамацький загін на Фастівщині з’явився 1713 року, очолював його М. Янковський. Гайдамаки під Фастовом захопили коней приїжджих купців та речі, гроші орендаря.
З часом безперспективні виступи малих загонів почали переростати в масові повстання, і Фастівщина не лишалася осторонь цих подій. Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло в 1734 році й охопило Київщину, Поділля, Волинь. На Фастівщині, на території Мотовилівського ключа, в 1734 році діяв загін Лазаря Таранця. Наприкінці 1738 року російські та польські війська розбили основні сили повстанців. Проте на Фастівщині загони продовжували боротьбу.
У 1749 році загін на чолі з Іваном Бородою напав на Фастів і захопив панський замок, а 16 квітня 1750 року на місто напали близько 50 повстанців на чолі з козаком Іваном Хвалунським. Того ж року загін із 27 чоловік, очолюваний Олексієм Письменним, захопив у місцевих панів двадцять п’ять коней. У січні 1756 року Фастів укотре зазнав нападу.
У червні-липні 1768 року на Правобережжі діяло близько 30 загонів. На Київщині їх очолювали Іван Бондаренко, Андрій Журба, Микита Швачка. Відокремившись від головних сил повстанців, 200 гайдамаків під проводом Микити Швачки та Андрія Журби зруйнували костел, припинили діяльність єзуїтів, вигнали з міста ксьондзів, а сам Фастів зробили своїм головним осередком. Сюди приводили на суд панів-шляхтичів, орендарів, прикажчиків.
У квітні-травні 1769 року повстання гайдамаків було придушено.
ФАСТІВСЬКИЙ АЛЬБОМ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Побував на Фастівщині Т. Г. Шевченко 1846 року, працюючи по закінченню Петербурзької Академії мистецтв художником Археологічної комісії, брав участь у розкопках курганів Переп’ят і Переп’ятихи, що на Фастівщині. Щоправда, його участь у розкопках Переп’ятихи сумнівна.
Очолював Археологічну комісію професор Київського університету, редактор видання письмових пам’яток з історії України Микола Дмитрович Іванішев. Крім нього, до складу експедиції входив Петро Іванович Прушинський, близький Шевченку своїми переконаннями, та художник Олексій Фролович Сенчило-Стефановський — друг поета.
У фастівському альбомі Шевченко замалював зовнішній вигляд кургану Переп’ят із його власноручним підписом “вь Перепьяти”. Зверху в альбомі записані слова пісні, почутої, мабуть, від фастівських селян:
Ой хоч маю, пане-брате,
Грошима платити,
А не буду у неділю
Панщини робити.
Після розкопок Шевченко деякий час живе в селі Фастівець, буває і в самому Фастові. Від селян записує перекази та легенди про минуле Фастівщини, пісні про ватажків народних повстань, фастівських козаків, замальовує історико-архітектурну пам’ятку Фастова — Покровську церкву XVIII ст. Так, від Мартина Липського та Григорія Демиденка Шевченко записує народні пісні: “Під городом Салидоном”, “Ой, пише, пише вам імператор до князя Котляревського”, “Ой хвалився Бондаренко”.
У фастівському альбомі Шевченка зроблені малюнки: “Коло каші”, “Парубок з люлькою, голова селянина та хлопець з граблями”, “Пейзаж”, “Селянин у брилі”, “Постаті селян”, “Гурт селян та інші начерки”, “Сільські будівлі”.
МИКОЛА БЕНАРДОС — ЗАБУТИЙ ГЕНІЙ
У місті Фастові пройшли останні роки життя Миколи Бенардоса — автора понад двохсот оригінальних винаходів та проектів у галузі електротехнології, електротехніки, транспорту, сільського господарства, військової справи, винахідника електрогефесту. Микола Бенардос отримував патенти у Франції, Бельгії, Англії, Німеччині, Швеції, Італії, США, Австро-Угорщині, Данії. До нього приїжджали повчитися російські та іноземні інженери, вчені, промисловці. У 1890-их роках спосіб “електрогефест” було впроваджено в усіх промислово розвинутих країнах світу. 11 травня 1892 року йому вручили золоту медаль Російського технічного товариства “За удачное применение вольтовой дуги к спаиванию металлов и наплавление одного металла на другой”, а 7 грудня 1899 року було присвоєно звання почесного інженера-електрика. Однак винахідник не одержав належної матеріальної винагороди.
З підірваним здоров’ям він повертається у 1899 році в Україну й оселяється на хуторі Костяші (біля Бишева), де будує лабораторію. Однак будинок згорів, а з ним — моделі та проекти.
Після пожежі Микола Миколайович переїздить до Фастова. Завод Ф. Брандта (нині завод “Червоний жовтень”) та фастівські залізничні майстерні стали останніми, де впроваджувалися у виробництво винаходи Бенардоса в галузі електрозварювання. У Фастові він одержав ще кілька патентів на свої винаходи. Однак через хворобу був змушений їхати до Москви. Улітку 1902 року Микола Бенардос повернувся до Фастова.
Незважаючи на величезний внесок у розвиток виробництва, винахідник звертався до Ради Російського технічного товариства з проханням про довічну пенсію.
Помер Микола Бенардос у вересні 1905 року від серцевого нападу. Похований на парафіяльному кладовищі в Фастові.
ФАСТІВ – МІСТО ЄДНАННЯ
У XX столітті на політичну арену України вкотре виходить місто Фастів. Саме тут 1 грудня 1918 року був підписаний акт про злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, який, фактично проголошував об’єднання Західної та Східної України в єдину неподільну державу.
До Фастова від ЗУНР прибули секретар внутрішніх справ Льонгін Цегельський, голова секретаріату і секретар фінансів Дмитро Левицький. Від УНР — Володимир Винниченко, Панас Андріївський, Федір Швець і Симон Петлюра. Примітно, що Директорія та її канцелярія розмістились у вагонах. У вагоні й підписали славнозвісний договір.
У документі проголошувалися такі положення: Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією і населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку.
Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку.
Правительства обох Республік уважають себе зв’язаними по вищими заявами, то значить уважають себе посполу зобов’язаними… в найкоротшім часі… утворити справді одну неподільну державну одиницю.
Західно-Українська Народна Республіка, з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними різницями окреміжності життя на своїй території її населення як будучій частині неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.
Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. с. Директорії Української Народної Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народної Республіки.
На превеликий жаль, цим планам так і не судилося здійснитися. Та фастівчани, пам’ятаючи про цю подію, встановили музей на колесах на території залізничного вокзалу.
( тут має бути посилання на вкладку Музей на колесах)
ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЛІКАР
Кров’ю оборонявся Фастів від фашистських загарбників… відважними, безглуздими, несправедливими смертями… Але особливими літерами вписане в цю сторінку історії Фастова ім’я Петра Михайловича Буйка — партизанського лікаря, який, попри загрозу власному життю, ставив неправдиві діагнози тим, кого силоміць хотіли відправити до гітлерівської Німеччини. Із документів “Акт о пытках и зверском уничтожении партизанского врача Буйко Петра Михайловича”, “Справка о подпольной и партизанской деятельности профессора Буйка П. М. в селе Томашовка Фастовского р-на” дізнаємося, що Петро Михайлович врятував у Ярошівці 40 осіб, у Томашівці — 70 осіб, у Пришивальні —100 осіб, у Дорогинці —100 осіб, у Веприку — 200осіб, в Кощіївці — 50осіб. За його дорученням Свирид Новохатній та Кузьма Яремчук (організатори бойових партизанських груп) збирали зброю для партизанів.
П. М. Буйка спіймали під час облави на партизанів. Перед допитом професора катували в повітці й погребі, а він на запитання “Чим ти займався?” відповідав: “Лікував партизан”, “А де ж партизани?” — “Під кожним кущем, куди ви не підете, вони вас зустрінуть”. Після дводенного катування Буйка вкинули в сарай, де вже перебувало 140 селян. Давати їжу чи воду лікарю заборонялося, а за допомогу втекти загрожував розстріл. Але вдячні селяни таки створили умови для втечі, тільки професор не втік…
Зранку всіх зігнали до хати Андрія Родіна і, пристреливши та обливши бензином, спалили. “Я був партизанський лікар”, — такі останні слова Петра Буйка.
На честь П. М. Буйка у Фастові названа міська лікарня, а в селі Томашівка професору встановлено пам’ятник.
За матеріалами Ольги СКРИПКІНОЇ
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
