Боборикін Іван Павлович

Іван Павлович Боборикін (1923-1991) – відомий військовий діяч. Учасник Великої Вітчизняної війни. Герой Радянського Союзу (1944). Генерал-майор (1976).

Біографія

Довоєнна життя Іван Павлович Боборикін народився 20 жовтня 1923 в селі Чіхали Ветлузького повіту Нижегородської губернії РРФСР (нині Пищугскій район Костромської області Російської Федерації) в селянській родині. Російський. Закінчив сім класів сільської школи. У другій половині тридцятих років Іван Боборикін з батьками переїхав до своєї старшої сестри в селище Ворсма Горьківської області, де закінчив школу фабрично-заводського навчання і якийсь час працював лекальником на медико-інструментальному заводі імені В. І. Леніна. Потім Іван Павлович переїхав до в селищі Ветлужський де до призову на військову службу працював токарем в Ветлузького ліспромгоспі.

У лавах Червоної Армії До лав Робітничо-селянської Червоної Армії Іван Павлович Боборикін покликаний Шарьінскій райвійськкоматом Горьківської 6 березня 1942 року і спрямований в Дзержинськ, де була сформована 91-а окрема танкова бригада. На її базі Іван Павлович освоїв спеціальність механіка-водія. У боях з німецько-фашистськими загарбниками з червня 1942 року в складі 23-го танкового корпусу 28-ї армії Південно-Західного фронту. В одному з перших боїв в ході Воронезько-Ворошиловградської операції був контужений. Після госпіталю Іван Боборикін повернувся в свою частину, яка перебувала в складі 3-ї гвардійської танкової армії резерву Ставки Верховного Головнокомандування. Іван Павлович закінчив полкову школу молодших командирів, отримав звання сержанта. У липні 1943 року 3-я гвардійська танкова армія увійшла до складу Брянського фронту (з 21 липня у складі Центрального фронту). В якості механіка-водія сержант Боборикін брав участь у Курській битві (операція «Кутузов»).

Подвиг сержанта Боборикина У ході Битви за Дніпро у складі Воронезького фронту (з 20 жовтня 1943 року – 1-го Українського фронту) Іван Павлович брав участь у боях на Букринському плацдармі. Наприкінці жовтня 1943 91-а окрема танкова бригада в числі інших танкових і артилерійських підрозділів була скритно перекинута на Лютізький плацдарм, що багато в чому зумовило успіх Київської операції. 91-й окремій танковій бригаді у взаємодії з частинами 6-го гвардійського танкового корпусу належало з ходу захопити стратегічно важливий пункт німецької оборони – місто Фастів. На світанку 6 листопада 1943 авангард 91-ї танкової бригади в кількості трьох танків Т-34 з мотострелками з батальйону майора Х. Мустафаєва на броні висунувся в напрямку Фастова. Групою командував лейтенант Д. Я. Старостін. Його машина, механіком-водієм якої був сержант І. П. Боборикін, йшла головний. Група з ходу увірвалася в село Забір’я, знищивши німецький обоз з боєприпасами, після чого атакувала село Плесецьке, де застала зненацька і, діючи вогнем і гусеницями, знищила артилерійську частину супротивника. До вечора 91-а окрема танкова бригада, подолавши понад 70 кілометрів, вийшла до Фастова. Танк Старостіна першим увірвався на залізничну станцію, де перебувало кілька ворожих ешелонів. Німці намагалися вивести ешелони зі станції, але механік-водій І. П. Боборикін направив танк на залізничні колії, блокувавши противнику дорогу. Після цього екіпаж танка відбив атаку чотирьох танків противника і утримав станцію до підходу головних сил бригади. До ранку 7 листопада 1943 Фастів було повністю звільнений. Всього танкістами 91-ї окремої танкової бригади було захоплено у Фастові 62 паровоза, 22 ешелону з різним військовим майном, близько 90 вагонів марганцевої руди, до 3 тисяч тонн пального, понад 150 000 тонн хліба та інші цінні матеріали, обладнання і техніка. Прагнучи повернути втрачені позиції 9 листопада німці перейшли в контратаку силами чотирьох танкових дивізій, у тому числі танкової дивізії СС «Дас Райх», а великої кількості мотопіхоти. Противнику вдалося захопити Півні, Фастовець і Клехівка, але у Фастова частини 3-ї гвардійської танкової армії зупинили прорив німців до Києва. Лише за два дні боїв на ділянці 345-го танкового батальйону 91-ї окремої танкової бригади було знищено до 45 п’яти ворожих танків. Відбивши контрнаступ противника, війська 1-го Українського фронту продовжили звільнення Правобережної України. 10 січня 1944 сержанту Івану Павловичу Боборикін було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Післявоєнна служба Незабаром після нагородження І. П. Боборикина направили в Саратовське танкове училище, яке він закінчив в 1945 году.После війни Іван Павлович Боборикін служив у різних танкових частинах Радянської армії. Був командиром танкового взводу і роти. Після закінчення в 1956 році Військової академії бронетанкових військ, командував танковим батальйоном, потім танковим полком. У 1970 році полковник І. П. Боборикін закінчив Військову академію Генерального штабу СРСР, після чого служив начальником розвідки армії, начальником відділу та управління в штабі Об’єднаних збройних сил держав – учасниць Варшавського договору і старшим офіцером штабу Цивільної оборони СРСР. Перед виходом у відставку генерал-майор (з 1976 року) Боборикін завідував кафедрою у Військовій академії імені М. В. Фрунзе.

Останні роки життя Після виходу у відставку І. П. Боборикін жив у Москві, очолював Раду ветеранів третій гвардійської танкової армії. Помер Іван Павлович 27 жовтня 1991 року.